Петро Зубкевич

ТУЧИН

Історія села

Про походження назви цього міста майже відсутні пояснення вчених, тим паче, немає і писемних джерел, де б містилися такі тлумачення. Побутують лише народні варіанти. Один з них, ніби багата аристократка, до маєтностей якоі входило це давнє поселення, зустрічала поважних гостей від короля. Коли вони вручили їй високий титул, княгиня на  радощах  вигукнула: ,, Тут і чин'.

Такий епізод, звичайно, міг мати місце у добу феодалізму чи й дещо пізніше. Проте, зважаючи, що ні в літописних  згадках, ні  в переказах про Тучин немає відомостей про його попередню назву, правдоподобнішою версією може бути та, що назва походить від прозвища чи імені його першого засновника   - Тучи (Туча) (у прадавні літа були ж Гомін, Дрізд, Корінь, Зорик і подібні). У розмовній мові й  народилося: „чий курінь?', „чий лук?', „чий впольований вепр?” -  Тучин. Мабуть, той Туча з'явився на світ при якихось несприятливих природніх умовах чи змалечку був аж надто похмурим, і незграбним. Так весельчаків не називали...

Дехто з місцевих жителів схильний вважати, що назва Тучин походить від того, що на наш край колись насувалися чорними тучами багато ворогів. Але ж це поселення  виникло, мибуть, ще в добу первісно-общинного ладу, коли більшість племен жила у злагоді.

Існує дві давні згадки про Тучин - у книзі  „З бору і степу” Т.Стецького, виданій у Кракові в 1888 році _ датується 1542 роком,  та в документах опису Луцького замку за  1545 рік, виявлених Тимчасовою комісією для з'ясування давніх актів, що працювала впродовж 40-50-х років XIX столітті.

На XVI століття містом та довкільними землями біля нього володів Богдан Семашко   феодал великого князівства Литовського. Тоді ж тут на березі Горині побудовано грізний замок, опоясаний земляними валами, обкопаний ровами та облаштований лабіринтом підземних ходів, котрі частково збереглися до наших днів.

А в 1569 році, після Люблінської унії, Тучин, як і вся Волинь, відійшов до Польщі. Незважаючи на це, рід Семашків продовжував володарювати на цих землях ще більше сотніроків. Є відомості, що в 1596 році місто належало Олександру Семашку.

Дещо спокійніше жилося Миколі Семашку. При ньому Тучин було розмежовано на Новий і Старий. Це сталося з причини поділу майна між спадкоємцями. А ними були магнати Данилевичі та Тишкевичі.

З другої половини XVI століття Тучин за адміністративно-те-риторіальнимм поділом належав до Луцького повіту Волинського воєводства. На долю його мешканців випало немало потрясінь: розпочалися масові заворушення серед козаків та селян проти польського гноблення. Одним з найпотужніших виступів у ту пору стало повстання, очолені Криштофом Косинським та Северином Наливайком. Загони останнього в 1596 році не тільки були в Тучині, але неподалік міста дали відчайдушний бій переважаючим силам противника. Багато місцевих жителів влилися до козацько-селянського війська і продовжували визвольний похід у глиб України.

Ще запеклішою була боротьба за національне визволення-в роки Хмельниччини. Вже у 1649 році у Тучині побувало двотисячне козацько-селянське військо під рукою Максима Кривоноса. Воно зруйнувало садибу магнатів, спалило уніатський храм, збудований Семашками у 1614році. До речі, цей костел за своє існування палав у вогні кілька разів. Неодноразово відбудовувався і достояв до наших днів.

Шляхта, що спершу розбіглася з своєю охороною, невдовзі, зібравши сили, знову повернулася до Тучина. Бої тривали як в місті, так і в навколишніх селах. Все ж таки перемогли повстанці. Колишні володарі повернулися до своїх маєтків після того, як Волинь за Андрусівським перемир'ям (1667 р.) відійшла до Польщі.

Довго відбудовувалися палаці, підприємства та виробництва. На кінець ХVІІ-початок XVIII століть припадає спорудження шлюзів на Горині, внаслідок чого на річці продовжувалося судноплавство. Маючи достатні запаси лісоматеріалів та родючих земель, в Тучині започаткувалася деревообробна промисловість, розширилися посіви зернових культур, стали провідними городництво, садівництво, відновилося бортництво. Населення стало жити заможніше. Це сприяло тому, що у 1711 році на давньому церквищі зведено храм Святої Великомучениці Параскеви (П'ятниці).

Багатства князівських та графських родин помітно зросли. У Тучині поновлено річкову пристань, від якої товари та вироби відправлялися у великі міста Західної Європи. Вже на початку XIX століття звідси щорічно відходило водою більше 120 плотів з деревиною.

Але справжньою перлиною Тучина, та й, напевне, у волинського народу являється Преображенська церква, побудована в 1730 році. Цей храм капітально налагоджено в 1864-1879 роках. 

Щоб дістатися до неї, необхідно спуститися до дороги біля західної частини парку, перейти через невеличкий міст і, оставив по ліву руку вищезгаданий костел, пройти трішки вправо по вузенькому провулочку, який піднімається вгору.

В основі плану церкви лежить звичайне трьохчасне розділення на сруби, які створюють „корабель” з вісью схід-захід. На відміну від інших волинських деревяних церков Преображенська володіє гараздо більше развинутою зовнішньою обьємною пластикой. Кожен сруб як би самостійно развивається по вертикалі, закінчуючись власною восьмигранною верхушкою, яка  своїм виглядом  нагадує більше шлемоподібну. Ясно виражена вертикальна ритмика чотирьох ярусів: масштабні співвідношення двух  нижніх  як би повторюються в   інших розмірах на двух верхніх. Легкі, но явно ощутимі відхілення від початкових геометричних форм, помітне схождення стін до верху, нерівності в обшивці срубів придают постройці надзвичайну природність та скульптурність, дозволяє віднести до числа чудових витворів будівельного мистецтва, в якійсь мірі схожої  по архитектурному стилю з  деревяним культовим зодчеством Поділля та лівобережної Украйни XVII— XVIII століть.

Тучин і прилеглі території переходили з рук у руки: Тишкевичі перепродали містечко Центнерам, останні - у свою чергу   Потоцьким, ті - Любомирським, потім - Валевським. Серазький воєвода Міхал Валевський у 1786-1786 роках на місці згорілого костелу звів нового. Православниму 1780 році допоміг підновити церкву Святої Великомучениці Параскеви. А в 1790-1798 роках заклав розкішний парк, на краю якого спорудив палац дивної краси. Після смерті Міхала Валевського в 1806 році, згорів і палац.. Рештки його розібрали місцеві жителі.

Після остаточного третього поділу Польщі, коли царська Росія загарбала правобережну Україну, Тучин опинився у складі Ровенського повіту Волинської губернії. Тут з 1803 року діяло парафіяльне однокласне училище.

Ставши у 1866 році волосним центром, у місті стрімко розвивалися мануфактури. Одна за одною збудовано ще дві ткацькі та дві фарбувальні фабрики, пивоварний завод. Хоча традиційно їх  власниками були багаті польські родини, проте на той час їм не дозволялося купувати земельних ділянок. Отже - й розширкиш і и виробництво. Це змусило власників у 1890 році Тучин виставити на аукціон. Тоді його придбали російські капіталісти. Одним з яких був князь Трубецькой. На той час у місті стояло 246 жител з населенням 2345 душ.

Новий власник для себе звів палац, котрий простояв до ІVІІ року. Крім того почалося розширення промислового будівниці внаслідок чого за станом на 1913 рік тут уже працювало 6 ткацьких фабрик, 4 шкіряних заводи, пивоварня, цегельня, столярна майстерня, 2 млини, кілька кузень. Тоді ж громада розпочала з  цегли зводити школу, яка згодом стала називатися „червоною”.

Не обминули давнього містечка й революційні та події  війни. Робітники та селяни, підігріті марксистськими прокламаціями, усними виступами агітаторів, чинили супротив своїм роботодавцям, вимагали підвищення заробітків, поліпшення умов життя й праці. Масово такі вимоги висловлювалися у 1905-1907 ро Проте після цього із зацікавленням зустрінута столипінська земельна реформа, під дією якої селяни викуповували землі у тих власників, створювали хутірські садиби. Так у 1912 році виникли хутори Полівці та в 1914 році - Чернишне. На той час населення Тучина виросло майже до 7 тисяч осіб.

З початком Першої світової війни життя для населення погіршилося тим, що багатьох дужих чоловіків забрано на фронти, ж відправлялося немало харчів,.фуражу для коней. Через голодне та холодне взимку існування, в сім'ях збіднілого населення спалахнули епідемії інфекційних хвороб. Зокрема, в липні 1915 року тут вирувала холера, від якої померли десятки жителів. Політична ситуація також загострювалася. Люди бажали перемін. Тому більшість поселенців радо сприйняли революційні події в Петрограді та відречення царя від престолу.

Населення містечка не перечило у січні 1918 року встановлення радянської влади, не противилося й австро-німецьким військам, що заполонили Тучин в лютому того ж року. Радо вітало й українське регулярне військо Симона Петлюри. З ним непогано велося аж до приходу більшовицьких полків Червоної армії. Останні підступно роззброїли великий підрозділ петлюрівців, майже повністю фізично знищивши керівний склад і багатьох вояків. Це сталося 22 травня 1919 року.

Більшовики зразу ж заходилися створювати різноманітні комітети - волосний, бідноти, відділи - земельний, шкільний, матері й дитини, заготівлі хліба для Червоної армії та інші. Тут же облаш-тували кооператив для допомоги безкінним селянам у обробітку землі, назвавши його „Труд'. Таким чином вміло й наполегливо навертали до себе збідніле населення.

Та укріпитися нова влада не змогла через наступ польських військ, які в серпні 1919 року оволоділи Тучином. Це нове нашестя сприйнялося насторожено і навіть вороже. Немало молодих людей покидали місто і шукали зв'язків з більшовиками. А коли в липні наступного року сюди підійшли загони кавалеристів Першої кінної армії Семена Будьонного, багато хто з хлопців влилися у це військо. І разом з іншими воювали проти поляків. Особливо запеклі бої відбулися на північній околиці Тучина та в ближніх селах від нього. У місті розташувався штаб четвертої кавалерійської дивізії, де побували Семен Будьонний та Клим Ворошилов.

Після цих боїв ще двічі Тучин переходив з рук в руки ворогуючих сторін. Зрештою поляки взяли верх. Практично з 18 вересня 1920 року на наших теренах запанувала нова довготривала окупація. У ході воєнних дій та різноманітних акцій, надто постраждало місцеве населення та економіка краю. Наприклад, у Тучині на період 1920 року проживало лише 1386 українців та 65 поляків. Однак офіційною мовою стала польська. Усі ті, хто не хотів її визнавати,'піддавалися всілякому тиску, аж до грубого насилля. Це сприяло зародженню нового руху опору, на чолі якого стояли підпільні комуністичні та комсомольські осередки.

Борців за свої права і свободи виловлювали, судили й катували. Так тривало до вересня 1939 року. Тоді ж започаткувалися основи радянської влади. А в 1940 році Тучин став районним центром новоутвореної Ровенськоїобласті. Представником - депутатом на Народних зборах Західної України, що пройшли у Львові 27-28 жовтня 1939 року був робітник Кирило Прокопчук,  він і голосував  за новий адміністративно-територіальний поділ краю. У  Тучині він всіляко сприяв конфіскації та розподілу панських і церковних земель, підприємств та рухомого майна поміщиків. Таким чином невдовзі на базі ткацьких та шкіряних заводів було створено  промислову артіль. Інші дрібніші виробництва об'єднано у промкомбінат, організовано торфопідприємство, вапнярку. Тоді ж відкрито лікарню, амбулаторію, школу з семирічним терміном навчання. Селянам подавала допомогу у обробітку землі новостворена Антоніївська машино-тракторна станція.

Дальшому розвитку зашкодила Друга світова війна, яка постукала у двері до громадян Тучина окупаційним чоботом німців на початку липня 1941 року. Війська Гітлера тут себе проявили справжніми загарбниками  і тиранами. За час їх перебування пограбовано і зруйновано ткацьку й шкіряну артілі, водяний млин на Горині, олійницю, аптеку, бібліотеку, спалили 36 будинків, поруйнували центр міста. Крім того на території Тучина окупанти  створили концтабір для військовополонених та підозрілих в опорі і гетто для утримання євреїв, де розстріляли близько 3 тисяч осіб.

На супротив окупантам діяли підпільні загони месників з початку 1942 року розгалужений відділ УПА Степана Трохимчу ни на псевдо Недоля, та з травня 1943 року організація військовополонених Володимира Захар'єва, котра налагодила згодом звязок  з більшовицьким партизанським рухом. Багато корисного зробила у боротьбі з окупантами і українська підпільна молодіжна організація „Юнацтво', яка допомагала своїм старшим побратимам УПА-ОУН. Щоправда, у післявоєнний період з українськими патріотами сталінська влада вчинила надто жорстоко: майже всіх учасників антигітлерівського опору якщо не вбито, то ув'я знено в тюрми на довгі роки, а організатора Недолю привселюдно страчено на майдані у Рівному в 1945 році.

Повністю від німецьких окупантів звільнено Тучин воїнами 6  гвардійської стрілецької дивізії генерала Д.Онупрієнка Чорної армії 16 січня 1944 року. Невдовзі після цього відновили свою роботу радянські та партійні органи влади  й управління. Відбудова міст  розпочалася знесенням руїн, запуском у дію зупинених підприємств та виробництв. Серед інших важливих об'єктів був і міст через Горинь,  якого при окупації, незважаючи на посилену охорону, зруйнували ливці уже згаданого Степана Трохимчука-Недолі.

У цей важкий період, коли на вагу золота цінувалися кожні трудові руки, в Тучині була створена каральна група з 50 осіб  для виловлювання українських партизанів-січовиків. Це в очах  населення підривало авторитет органів внутрішніх справ, викликало довір'я до радянської влади. Протидія особливо чітко проявися під час масового залучення селян до колгоспів. Практично й процес посувався на суцільних погрозах, насиллі, репресіях. З великими потугами лишень у 1949 році в Тучині було створено колгоспи імені Сталіна та імені Ворошилова. На той час є було відновлено роботу машино-тракторної станції. Справи з налагодженням сільськогосподарського виробництва посувалися є повільно. Для оплати праці хліборобів запроваджено трудові, на які раз у кінці року видавали по 250-300 грамів зерна і 15-20 копійок грішми. У середньому на кожний трудодень треба було працювати в полі з рання і майже до заходу сонця. Трохи вищими були нормативні розцінки для механізаторів, шоферів, тваринників. Крім такої підневільної участі, кожний працівник не мав права з дозволу бригадира чи ланкової покинути поле чи не вийти на нього. За подібне порушення трудової дисципліни були запроваджені суворі покарання аж до заведення кримінальної справи... У Тучині, який здавна ділився на Новий і Старий, діяло дві сільські ради. Першими керівниками тут були Михайло Рисв'янець, Одарка Мосійчук, Василь Сай, Гнат Панчук та інші. Виходила районна газета „Червоний шлях'. Переважна більшість коштів, о надходила до бюджету, використовувалася на розвиток інфраструктури: будувалися державні приміщення виробничого та соціально-культурного призначення, житла, медицини, побуту, поліпшення доріг тощо. Колгоспи також працювали на розвиток власної матеріальної бази, недостатньо дбаючи про їх трудівників, невдовзі обидва господарства та таке ж, що діяло у селі Полівці назвою імені Ленінського комсомолу, об'єдналися під спільною назвою імені Сталіна. А в 1959 році - нове об'єднання, прилучивши до себе і артіль імені Чапаєва, до якого входили села Дроздів, Горбів та Микулин. Тоді ж запроваджено грошову оплату праці тваринників, потім - механізаторів, рільників. Цього ж року було ліквідовано і Тучинський район. Зразу ж механічно місто Тучин перетворилося у село. Загалом непогано розбудований колгосп, що володів більше 3600 гектарами сільськогосподарських угідь, в 1961 році було реорганізовано у радгосп під назвою „Тучинський'. Першим його директором став Аркадій Саботницький. Через порівняно недовгий період його змінив Іван Кир'янчук. Село продовжувало розвиватися: здано в експлуатацію навчально-житлово-побутовий комплекс коли інтернату, 1964 року відкрито філіал дитячої Гощанської музичної школи, 1968 року здано в експлуатацію просторе приміщення будинку культури, облаштовано бібліотеки, розширено медичні, побутові та торговельні заклади.

Ще разючіші позитивні зміни у селі та житті його мешканців сталися після 1971 року, коли радгосп очолив невтомний трудівник та ділова людина Микола Зінчук. За його ініціативою радгосп перепрофільовано у елітно-насінницький з назвою імені ХХV з`їзду КПРС, потім  - державне дослідницьке господарство «Тучинське». Спираючись на новітні технології та високоврожайні сорти сільськогосподарських культур, це господарство стало зразковим не тільки на Рівненщині, а й далеко за її межами. Зокрема, врожайність зернових культур зросла з 18 до 55, а картоплі з 65 до 350, цукрових буряків з 166 до 500 центнерів з кожного гектара зайнятих площ.

Починаючи з 1972 року в радгоспі запровадили звання лауреата щорічної премії на честь до дня народження Леніна. Діяли і інші методи заохочення до наполегливої праці. Із зростанням економіки господарства, розширювалося й будівництво жител, приміщень виробничого та соціально-культурного призначення. За два десятки літ матеріальна база радгоспу не тільки виросла у 5-6 разів, а й індустріалізувалася. За такі успіхи керівнику господарства Миколі Зінчуку присвоєно звання Героя соціалістичної праці, заслуженого працівника сільського господарства України, лауреата Державної премії України.

Тучин увійшов у ХХІ століття, незважаючи на економічні потрясіння на Україні, об лаштованим та впорядкованим. Тут працюють загальноосвітня середня та школа-інтернат, дитячий садок, філіал районної дитячої школи мистецтв, філіал районної лікарні, інтернат для пристарілих осіб, філія центру народної творчості та дозвілля, бібліотека, дві церкви, два молитовні будинки, заклади торгівлі різних форм власності. З виробничих підприємств – 2 приватні пекарні, млин, столярний цех, приватне підприємство «Універсал», ковбасний цех. Тучин має свою сільську раду, тут розміщена центральна садиба елітно-насінницького господарства «Тучинське».

http://www.bibliotek...>http://www.bibliotek...

Петро Зубкевич

ПІСНЯ ПРО ТУЧИН

Сл. Миколи Жакуна Муз. Павла Ткачука

Тут землі щедрі і родючі

І б'є прадавнє джерело.

Тут в зелені горинські кручі.

Під сонцем розцвітає Тучин –

Найкраще на землі село.

Приспів:

Наша гордість - древній Тучин,

Працьовитий і співучий.

Хай летять у щасті й радості роки.

В лоні вільної держави

Йде про тебе добра слава.

І залишиться потомкам на віки.

Шле парк старий шатром зеленим

Свої вітання небесам.

Стоять в зажурі пишні клени

І шану віддають полеглим

За Україну землякам.

Приспів.

В нову історію країни

Ввійшов крізь бурю лихоліть...

Із давнини і аж донині,

Вдивляючись у синь Горині,

Стояв наш Тучин і стоїть.

Приспів.

Петро Зубкевич

ТУЧИН РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ДАВНІ СВЯТИНІ НАД ГОРИННЮ

Княже містечко Тучин та сусіднє село Воскодави розташовані на правому березі річки Горинь і в середньовіччя належали до земель з міст, містечок і сіл, званих Погорина.

Тучин хоч і не згадується в наших уцілілих літописах, одначе земляні вали замковища над Горинню, археологічні знахідки засвідчують не тільки присутність людини в сиву давнину, а й розквіт поселення напередодні Батиєвої повені 1240 року. Очевидно, його доля в час монголо-татарського погрому нагадувала долю інших міст і сіл Погорини – пограбовані й помордовані наші далекі предки, згарища й руїни там, де буяло людське життя.

Згадується містечко вперше в історичних документах 1545 року в описах Луцького замку як власність Богдана Семашка. В акті від 28 лютого 1563 року викладено скаргу князя Андрія Масальського про порубку і спалення дерев у його Тучинській пущі євреєм Ізраїльцем, який виготовляв поташ у Синенській пущі господарського маршалка Петра Кирдея-Мильського.

Наступна згадка про містечко – 1569 рік. Того року польський король Сигізмунд Август у своєму універсалі з нагоди приєднання Волинської землі до польської корони погрожує конфіскацією маєтків й іншого добра тим українським шляхтичам, які не підпишуть акт приєднання. У ньому знаходимо ім’я князя Андрія Масальського з Тучина серед тих, хто зламалися перед погрозами польського короля.

За поборовим реєстром 1576 року Тучин – власність князя Олександра Семашка, брацлавського каштеляна, який платив з містечка від 10 димів ринкових, 10 півланів, 10 вуличних димів, 2 ремісників, 12 нужденних хат і 2 млинівських коліс.

Тучин як містечко згадується в давніх документах ще 1596 року. У реєстрі збитків, завданих йому, вказано імена кривдників: князя Вороницького, Олександра Гулевича, священика з Острога Даміана Наливайка.

Ми перелічили імена далеко не всіх власників Тучина, пов’язаних з історичною долею містечка, які відомі науковцям, котрі досліджують Волинь, але хочемо наголосити, що до кінця ХVІ ст. майже всі вони ще були носіями і захисниками віри наших предків, святого українського православ’я, будівничими, фундаторами Божих храмів у старому Тучині.

Найдавніші святині містечка постали разом з княжим замком. А там, де наші князі засновували міста, будували замки, фортеці для захисту від ворога, обов’язково для збереження християнської чистоти душ своїх, а також своїх рідних, близьких, підлеглих вибудували храми Божі.

Які ж були ці перші святині землі Волинської, а Тучина й Воскодавів зокрема. Насамперед були вони дерев’яні. Основним будівельним матеріалом в Україні-Русі, на Волині, було дерево. За своєю архітектурою первісні церкви складалися з трьох зрубів, так званих клітей, поставлених в ряд і завершених шатровими дахами-верхами.

Такі трьохзрубні церкви прикрашали й давнє місто Тучин. Навколо містечка знаходилися вікові праліси-пущі, і з їх вибраного дерева будували святині наші далекі предки.

Дерев’яні храми ставали легкою жертвою ворожих інвазій, природних стихій, часу. На їх місці поставали нові святині, оберігаючи святість місця, на якому стояли їх попередниці.

У Старому Тучині на місці першого храму, невідомо ким і коли побудованого, наші далекі предки возвели церкву Св.Параскеви-П’ятниці 1711 року, також трьохзрубну, з дерев’яною дзвіницею. Церква Св.Параскеви-П’ятниці впродовж своєї історії зазнала цілий ряд реконструкцій, проте зберегла й дотепер свою трьохзрубну основу.

Мала вона високої мистецької вартості іконостас, давні Богослужбові книги, хрести, чаші, інші церковні предмети, давні голосні дзвони, які кликали вірних до храму на служби Божі, сповіщали радісні й сумні новини в парафії.

Але всі ці мистецькі, духовні скарби загинули від рук польських, московських окупантів нашої землі, які у своїй ненажерливій жадобі й ненависті привласнювали, нищили наші святині, нашу духовну спадщину.

У Тучині, знаному як нове місто, побудовано ще одну дерев’яну церкву Преображення Господнього, 1730 року. Ім’я її будівничого не зберегла нам історія.

Після возз'єднання Правобережної України з Росією Тучин перебував у складі Ровенського повіту Волинської губернії. З 1803 року в Тучині діяло парафіяльне однокласне училище. На Горині було споруджено шлюзи. Річка Горинь стала судноплавною, а Тучин – пристанню. Звідси по річці відправляли плоти з лісом. За даними 1850 року, в Тучині діяла ткацька фабрика.

Селянська реформа 1861 року прискорила економічний розвиток Тучина. Він став волосним центром. Тут працювало 2 фарбувальні, 2 ткацькі фабрики, пивоварний завод. Щороку відбувалось 16 ярмарків.

У 1890 році Тучин знову виставлений на аукціон. Поляки не мали права на цей час купувати земельні наділи в західних губерніях, тому Тучин купив якийсь росіянин. Одним із власників Тучина був князь Трубецькой, котрий оселився в Тучині, побудувавши палац з червоної цегли. Палац простояв до 1915 року і зруйнований був під час бойових дій 1914-1917 рр.

У 1898 році в Тучині відкрито друге церковнопарафіяльне училище.

У 1904 (за іншими даними у 1902) році починається заселення Полівців (нині село Тучинської сільради).

Князь Трубецькой не лишився назавжди на наших землях. У 1910 році він продав маєток Валевських зрусифікованій родині Отвіновських. Останньою володаркою Тучина була Ольга Отвіновська (до 1939 року).